Скільки за лежак? А скільки вам треба? Балійські торги нагадують одеські діалоги. Мені тре’ 2 години. 100 рупій. ЩО? Чувак, ти жартуєш? Окей-окей, 50, ціна падає в 2 рази. Він спробував мене на зуб, не вийшло. Я йду геть, а вслід летить чи то нова ціна, чи то індонезійська гра слів. Мені не розібрати.
Торги. Все, на чому тут немає цінника, можна і треба торгувати як мінімум в 2 рази. І навіть якщо цінник є — я торгувалася і в супермолі. Перша ціна формується жадністю продавця і якщо ваші очі сильно округлилися, вона моментально падає вдвічі. В залежності від товару та віку місцевого бариги можна деколи і не торгуватися, а просто з докором в очах хитати у відповідь головою. Дядько, що продає фігурку Будди на пляжі, торгуватиметься сам с собою. З 350 тисяч за 2 хвилини ціна впала до 100, причому я не сказала ні слова. Її реальна ціна, очевидно, 30-50 тисяч (3-4 долари США). Формула ціни — це ваша готовність віддати за річ чи за послугу певну суму грошей і згода на це продавця. І так повсюди в Азії, чим глибше в села, тим нижчі ціни. На початку своєї бекпекерської «кар’єри» якось я сильно захопилася торгами в Делі на Мейн-базарі, не розуміючи, що хочу купити річ уже практично за 10 центів. На щастя я потрапила на розумного чоловіка родом з Тибету. Він сказав мені, що цей дріб’язок роблять його діти з шерсті яка. А яки — це весь їх достаток. Все, що він продасть, йде на потреби родини з 7 чоловік, якій він пересилає гроші. І він згоден з тим, що я можу заплатити за це стільки, скільки можу. А якщо не можу, і річ мені потрібна, він віддасть мені її просто так. У нього були розумні і глибокі очі. Мені стало соромно і я заплатила за неї адекватну ціну, розуміючи, що отримала в цей момент значно більше.
Сьогодні я турИст. У мене немає онлайн-йоги, яку я веду кілька разів на тиждень, і я врешті відкріпилася від розкішної вілли з басейном і виїхала в люди. Найбільше їх на центральних вулицях. Дорожній рух надзвичайно насичений і на перший погляд видається хаотичним. Насправді в ньому є певна закономірність. Він імпульсний і ґрунтується на внутрішньому розумінні «зараз їду я, а ти чекаєш». В південно-азіатських країнах на дорогах панує принцип: «впевнений — їдь, невпевний — чекай впевненості». Чомусь у мене немає з цим проблем, я нахабно проштовхуюся в натовпі байків на насиченому перехресті. Це сильно загартовує характер та покращує водійські навички. Колись я була знайома з французом, який зробив зробив хорошу кар’єру в дипломатичному світі. Він сказав, що не зміг би досягти такого, якби народився в Україні, де кожен відвойовує своє місце під сонцем.
На Балі практично відсутній громадський транспорт. Якщо попитати місцевих, то хтось пригадає якісь автобуси в Денпасарі, але куди і як вони ходять, мені так і не вдалося з’ясувати. Тому доводиться або брати таксі, або орендувати скутер чи машину. Таксі — окрема тема і не мій формат в принципі, уже не говорячи про те, що таксі на Балі коштує значних грошей. Тому я плачу 300 тисяч рупій оренди і двоколісний «виживалець» переходить у мою тимчасову власність на 6 днів.
Перший тиждень на Балі я живу в Керобокані, внутрішнє відчуття окреслило його київською Дарницею. Води нема, храмів нема. Є в’язниця. Нормальний район.
До Кути звідси на південь кілометрів 5, а хто не був у Куті, не отримав повного враження про Балі. Сюди тягне подивитися на пакетників — шопінг, ресторани, дискотеки. А ще у Куті найбільші хвилі на Балі і за це Куту люблять серфінгісти. Тут не серфінгують лише австралійські пенсіонери і ті, хто тіпає на маку на березі. Минуло якихось хвилин 10, як я облаштувалася на лежаку, а жага нових відчуттів та бажання красуватися на хвилі вже і зараз підмиває мене прив’язати до себе дошку і сказати їй: «ми з тобою одної крові». Тим більше, я знаю це відчуття, коли легким рухом тіла від центру, який передається в ноги, ти керуєш своєю пристрастю. Якось в Біаріцці на південному заході Франції я вчилася серфінгу. Півгодини гребеш проти хвиль, потім ще 10 хвилин оцінюєш, яка ж з них тріумфально винесе тебе до берегу, потім гребеш наввипередки з хвилею, щоб набрати хоча б якусь швидкість, ха-ха, а там… Або навіть не осилишся підтягнути свої сідниці і стати на дошку, або в кращому випадку таки ловиш баланс, у кайфі втрачаєш пильність і валишся в воду.
У води нереально шалена міць, яку відчуваєш вже з перших кроків на березі. Вона збиває з ніг в одну мить і як тільки в тебе підкошуються ноги, накриває хвилею і затягує до себе вглиб. Це любов на грані леза. Студенти на першій лінії одягають шоломи. Мало того, що може накрити хвилею, так ще й дожене власна дошка.
Перше враження на березі Кути — та хіба це хвилі.. От в YouTube, там такі хвилі… Але треба дати час. Хвилі як дихання, можуть бути малими та невиразними, а можуть бути високими та глибокими. За тим, як народжується хвиля, досягає найбільшої висоти, і падає, знову розчиняючись в океані, можна спостерігати годинами. Це як ще один фрагмент Всесвіту. Я думала, я зможу на березі працювати, дивлячись на воду. Та ні. Я дивилася, як народжується та помирає…
Сухий, малий і чорний, з дошкою в свій ріст, заходить в воду — незабаром чекай шоу. Найкращі серфінгісти на Балі — місцеві пацани невиразного віку. Чи то йому 20, чи вже 40, сказати важко. Він довго натирає дошку воском, прив’язує її до ноги і через 4 хвилини вже дрейфує за 100 метрів від берега, чекаючи на хвилю. На свою королеву. Грація та легкість, з якою він летить на її гребені, зачаровує. Студентам при березі приходить лише піна. Піднявся на піну і щастя.
На хвилю можна дивитися вічно. Мене накриває невимовне відчуття подяки. За хвилю. А ввечері мою шкіру накриває лікуючий французький крем від опіку. Привіт турИстці від Балі.
Мої сусіди на найближчий тиждень — індонезійсько-французька пара. Я знайшла їх оголошення про вільну кімнату в англомовній групі Facebook, чекаючи на виліт з Амстердаму в Джакарту. Такий пошук — хороша альтернатива букінгу або airbnb. Можна взнати умови оренди, попросити фото, поторгуватися. Що я і робила.
Ханда — місцевий брокер з нерухомості, Ніколас працює в сфері IT проект-менеджером. Місяць тому вони переїхали з сусідньої one bedroom вілли на цю, вдвічі більшу та з басейном. Місця стало більше, але, мабуть, на оренду вілли їм трохи бракує, тому кращу кімнату з видом на басейн вони вирішили здавати і я була першою, хто відізвався на оголошення. До кімнати додаються ще 3 собаки, 3 кішки та двоє цуциків, які власне і стали причиною переїзду — місця катастрофічно бракувало. Ніколас та Ханда не можуть пройти повз викинутих в прямому розумінні слова на вулицю тварин, що гідно поваги. На жаль, на Балі собакам доводиться не дуже. Їх можуть вбити для принесення жертви, або просто приготувати страви. Варунги (місцеві кафе), де можна купити собачатину, мають спеціальну назву — RW warung. Тому пара намагається не випускати собак на вулицю, можна потім не дорахуватися. А от кішок не їдять та в жертву не приносять, оскільки балійці вірять, що в котів вселяються душі грішних брахманів.
У перші дні на Балі всі вулиці та магазини на одне лице, всі балійці ну майже також. Після першої поїздки з Ніколасом на його скутері пізнім вечером «друга наліво, третя направо, на першому світлофорі прямо і за магазином праворуч, а там одразу ліворуч варунг» я чітко усвідомила свій топографічний кретинизм. Зізналася у цьому Ніколасу і наступного вечора вже на двох скутерах ми пройшлися маршрутом ще раз. Так я вивчаю варунги, магазини, заправки, запам’ятовую шлях з дому і додому. Незважаючи на те, що через кілька днів мені доведеться звідси переїхати, я примушую свій мозок працювати, фіксувати і вбирати всім тілом все, що бачу, чую, відчуваю і можу з’їсти.
Їжа. Коли їм за один-два долари в місцевій кафешці, де не розуміють англійської, на мигах з’ясовую, чи цей витвір кулінарно-смаженого мистецтва на вітрині раніше не бекав, не мекав, не кукурікав. Є підозри, що міг цвірчати, але ж Господи, шляхи твої… Загалом, я не можу назвати місцеву кухню виразно-смачною, але деколи можна натрапити на смачне гадо-гадо (вегетаріанська страва) або овочеве соте з рисом.
Я мріяла про це так давно. Мабуть, усе життя. Приїхати на гарну віллу, спати, їсти, займатися йогою, писати, теревенити з французом англійською і лаятися українською на балійських водіїв. Цей космополітизм розбирає мій мозок на тисячі фрагментів, кожного дня руйнуючи старі уявлення та штампи. Надвечір розум вибудовує нову картину світу, з якою я засинаю і наступного дня я починаю все спочатку. Я спостерігаю за цим, як за грою, хоча деколи ведуся на власні переживання та емоції. У перший же день мій скутер «зламався», тобто я просто не могла його завести. Мій мозок в один момент переконав мене, що балійці — як індуси, вбачають в білих туристів, яких потрібно нажухати і впарити хлам. «Ти ніжку прибрала?», питає Ніколас по телефону. Ну звісно! І доки Ніколас спішить мені на поміч, мій розум готує красномовну розмову з власником орендованого байку, вимагаючи новий агрегат за ті ж гроші. І скидку за перший день як моральну компенсацію. І ще шолом мого розміру, а не цей баняк на голові… Цей діалог зупиняє заведений Ніколасом двигун мого скутера. Про те, що на на скутері треба затиснути гальма, коли заводиш двигун, Ніколас не сказав… Господи, якщо ти створив мене схожою на себе, наступного разу перед випуском онови прошивку…
Excuse me! Excuse me! Еееее…. Це до мене? Розкішна жінка високого зросту з коротко стриженим волоссям, що розмовляє гарною англійською з темношкірим молодчиком, мене перепрошує. Yes… Я дивлюся на неї, як мавпа на Као. Вона сидить за столиком поруч в кафе-магазині Bali Buda, орієнтованому на таких, як вона та я. Ні, на мене, мабуть в меншій мірі, я ще не досягла тієї розкоші в поглядах зрілої жінки, яка прилітає на Балі і ходить їсти у європейські заклади здорового харчування за європейські ціни. Я все ще тиняюся локальними кафешками і мені трішки соромно за такий потертий мотошолом, що лежить поруч, який дістався мені разом з задрипаним скутером в оренду. А сюди мене привела радше цікавість, ніж бажання здорово поїсти. Я повертаюся до неї, якусь хвилину ми вдивляємося одна в одну і це, схоже, має навіть якийсь сексуальний підтекст. У неї такий приємний soft english. А я, виявляється, нагадую їй якусь жінку з Норвегії. Ну тааак схожа… Якби ж вона знала, як мені захотілося стати тією жінкою для неї на хоча б на кілька хвилин… А ви звідки? — питаю її, вдаючи з себе цілковиту впевненість в житті. З Норвегії. А ви? — звертаюся до її супутника. З Південної Африки. Розкішний тандем, подумала я. Я ще щось белькотіла про Норвегію і про чарівні краєвиди, і про те, як мрію побувати в Південній Африці, але до пари підсів якийсь знайомий. Я відкрила мак і почала натхненно тіпати по клавіатурі, час від час й надалі відчуваючи на собі погляд чарівної норвежки. Щось в мені є для неї. За вікном чути тропічну грозу. Я закриваю ноут і йду геть, бо у планах на вечір змокнути на скутері. Кармічний зв’язок завершено ще в минулих життях.
Туристичний Балі — міцний мікс національностей. Найбільше тут австралійців, або як я їх звикла про себе називати — австралопітеків. І вони для мене як китайська грамота: дивлюся на них і кліпаю очима. Ні, ну правда. Ви ж маєте певні, нехай навіть стереотипні уявлення про французів, італійців, німців? А про австралійців? Діти капітана Гранта, еге ж…
Типовий турист на Балі — це двотижневий пакетник. 2-3 переїзди з міста в місто, 5-6 екскурсій в джунглі та на вулкани, ночівля в балійському селі з видом на рисові поля, шопінг, серфінг, тра-ля-ля.. Незначний відсоток шукає духовного прозріння в районі центральних храмів Убуду, ще менша частина стає кількамісячними експатами і вдає привселюдну втому від «цих пакетників», ну що вони там знають про Балі… Вчора на нашу віллу «заблукав» американець. Хеєй, гааайз. Виии чааасом не в курсах, щьо і як тууут з віллаамии? I move my business from Georgia to Bali and look for some nice villas for my family. Та ясно, мужик. Навіть не кажи, що Джорджія — це штат в Америці. Ми типу в курсах, хто ж в школі не вчив всі 50 американських штатів і округ Колумбія та ще й зі столицями… Відчули? От і я про те ж.
А я з України. Тобто, я українка, а звідки і де я — це складно. На Україну їх реація типова. Оооо, зачудований балієць, Юкрейн, єєєєє….. А де це, питаю, знаєш? Нооооо….. посміхається.
Ось так і живемо.
