Амстердам, аерозала Ширпол. Ще Європа, я ще майже вдома. Дозаправляю ноутбук, дозаливаю телефон фільмами. Розслабено..
Attention to the passengers flying to Jakarta. Passenger Olga Zemkova, we kindly ask you to come to the registration counter. Olga Zemkova, please come to the registration counter.
Еееее….. What? Me? Registration? Comm’n guys, whats up?
Вас ніколи не викликали до віконця реєстрації уже на самій посадці в літак? А якщо це міжконтинентальний переліт? Ти останній в довгій черзі, тому що не зміг надихатися інтернетом перед 13-годинним голодуванням і раптом please, come to the registration… Я типу не лечу, до біса?
Дебела голандка, чий ріст видно, навіть якщо вона сидить на дитячому кріселку за високою реєстраційною стійкою, з американською вимовою розповідає мені, що в мене квиток в одну сторону. Ти навіть не знаєш, дорога, як довго я про це мріяла! І тепер це викликатиме підозру в імміграційного відділу Індонезії щодо моїх нелегальних намірів? Fuck up! У вас є інший квиток на виліт з країни? Nope. Немає. Черга на посадку вже закінчилася, я нетерпляче тупцяю ногами. А віза? Nope. Немає. Тоді вам потрібно підписати угоду, про те, що ви летите на власний ризик. Вʼїзд в Індонезію суворо регламентується правилами. Ви повинні це розуміти.
Хех… Я сиджу в літаку і намагаюся за кілька хвилин купити бодай щось на виліт для імміграційної служби. І якби не відсутність другого телефону для підтвердження смс-коду, я би легалізувала свої наміри провести в Індонезії місяць часу. Але комусь потрібно, щоб я летіла 13 годин, обнуляючись знову і знову в очікуванні розмови ніби-то з суворою індонезійською службою імміграції.
Ви мандруєте до Азії? Велкам. Ось так починається моя мандрівка в одному напрямку без зворотнього квитка. Чомусь з імміграційними службами у мене досить часто виникали проблеми, незважаючи на мій досить позитивний лук. В імміграційній службі США я провела половину ночі поруч з вірменами, поляками і особами невизначеної мною національності і пропустила місцевий рейс. А все тому, що підозріло поводила себе на думку імміграційного офіцера, перебігаючи з черги в чергу як заяць. Тю, я просто хотіла пошвидше пройти. А на автомобільному пропускному пункті задрипаного переходу в Словаччину навіть знімали колеса з машини, шукаючи контрабанду. А я стояла і думала, як круто зараз виглядаю. Хоча, треба віддати належне, в дорозі в мене досить бомжацький вигляд. Тому я не дуже люблю відкривати свою сумку на контролі і діставати свою техніку. Ти — це хаос, говорить мені мій німецький друг. Ти — це німецька організація і контроль, вважає моя подруга. А насправді я прихований балійський нелегал.
Керман, Доха, Караччі… Активний екран з інформацією про політ добросовісно розповідає мені про ті кутки, де я ще не була. Люблю тривалі перельоти, особливо з зими в літо. І там, і там можна відчути себе трохи дивним. Бо тут ти стукаєш зубами, перебігаючи між відкритими терміналами, а там виглядаєш як полярний ведмідь в тропічному зоопарку. І я завжди в очікуванні якихось пригод. Особливо, коли лечу одна. Особливо без зворотнього квитка.
О 4-й ночі мені приносять підписаний моїм ім’ям мафін як підтвердження того, що в кексі немає мʼяса та риби. Мафін Ольга Регочу.
Взагалі як почнеш подорож, так і проведеш її. Незважаючи на те, що вже в середині листопада я чітко знала, що в січні поїду в Азію не невизначений період, квиток було куплено за 3 дні до відльоту. Перший готель заброньоновано за добу до посадки на літак. А сусідів на перший тиждень проживання знайшла в англомовній групі FB за годину до вильоту в Джакарту. Мені очевидно, що я всіляко намагаюся втратити контроль, а простір мені всіляко його нав’язує. Якби не важкий наплічник, набитий камерами, я шукала би готелі, просто прогулюючись центральною вулицею духовно-розвинутого балійського Убуду. Цікаво, чи змінилося там щось за останні 6 років з часу мого останнього візиту… «Місцеве» російськомовне населення нарікає, що туристи витоптали усю цноту джунглів, більшість зелені тепер в приватних двориках оточує басейни. Гм.. Росію у порівнянні з Балі ще топтати і топтати, свята правда..
У салоні стає жарко, летимо над Мумбаї. У Мумбаї я спізнилася на локальний рейс до Гоа, бо не знала, що переїзд з міжнародного терміналу у термінал внутрішніх перельотів відбувається на індійській маршрутці. Вона спочатку стоїть півгодини в очікуванні натовпу пасажирів. А потім водій починає нудьгувати, помічає в своїй маршрутці тебе і питає, о котрій рейс, після чого робить великі очі і починає гнати між терміналами, перетинаючи злітну смугу, гуманно розходячись дахом з колесами літака, який щойно відірвався від асфальту. Це не допомагає. Індуска мого віку на вікні реєстрації ревниво дивиться на мене і розповідає, що реєстрацію закінчено. До вильоту ще 50 хвилин, погоджується вона, хитаючи головою від правого плеча до лівого, але моє місце вже продано. Індія… Двічі продати те саме раз плюнути. Доводиться купувати новий квиток на перший ранковий рейс і з жадібності та злості на зверхніх індусів та власне почуття протесту ночувати на підлозі локального терміналу. Не летіть двома різними рейсами через Мумбаї, якщо у вас немає в запасі 3 години. Всю ніч я вчуся приймати ситуацію, долати сон, дихати запиленим індійським паласом і каррі, що в’їлося в бетонні стіни. А о 7-й ранку прилітаю на Гоа. Годину на таксі Раджеша, який возить мене ось уже 3 роки поспіль, і я видихаю все, що тут мені точно не знадобиться. Контроль і плани.
Мангалор, Бангалор, Коімбатор, Майсор… Майсор — Мекка аштанга-йоги. Хто викладає аштангу і не був в Майсорі, той паркетний аштангівець. Правдивим треба подихати майсорською пилюкою, нахиляючись в уттанасані та б’ючи чолом потріпаний йога-мат. Дякую, але я в прольоті. В якійсь тисячі кілометрів на північ звідси Далай Лама в ці дні проводить ініціацію калачакри. Я так і не зібралася цього року. Не поспішай, сказала мені моя подруга, яка навчається в Дхармсалі в буддистському монастирі. У тебе попереду ще три кальпи.
Перше і найбільш виразне відчуття Азії — це вихід з літака. Так, вихід через хаб і всюди працюють кондиціонери. Але відчуття не обманути: цей тонкий мікс вологи і тропічних квітів в густому повітрі обгортає мене ніжно, як мама. Через скляні коридори переходів джакартського аеропорту видно тропічну рослинність, яку поливає індонезієць в службовій формі й типовій чоловічій шапочці. Привіт, мала, ти на Яві…
Офіцер на паспортному контролі не сказав мені ані слова. Відкрив мій цнотливий біометричний паспорт і посередині сторінки поставив ляп. Це тривало аж 10 секунд. Welcome to Indonesia.
